Вівторок, 25.07.2017, 09:33
Вітаю Вас Гість | RSS


​Бормат Семен Петрович

     Бормат Семен Петрович - народився  в с. Остки Рокитнівського району Рівненської області  13 серпня 1923 року.

     Війна застала Семена Петровича в 17-річному віці. Вже в 1943 році він входив до партизанського загону під проводом Ковпака. Які довго не затримувалися на одному місці, а прямували туди, де необхідна була їхня допомога. Так одного серпневого дня 1943 року всіх партизанів з даного округу зібрали до церкви направили в Олевський район в с. Млинок. Там на   протязі 10-ти днів навчали стрільбі.

    Пізніше в жовтні 1943 року всі загони в складі приблизно (8000 чоловік) направили через болота в м. Овруч. (Вели місцями де не було німців). Партизанами поповнювали ряди Червоної армії у с. Грезля. Вони значно відрізнялися від солдат, які були в спеціальній формі.

     Семен Петрович потрапив у 140-ву дивізію, в якій вів визвольну боротьбу за Україну. Розпочався його шлях визволення в 140-вій дивізії в м. Коростень. Паралельно з ними вела визволення 112-та дивізія. Перший бій відбувся біля річки Уж, який 140-ва дивізія змогла відстояти. Серйозних перешкод на їхньому шляху до Бердичева не було. У Бердичеві відбулося чергове зіткнення з німецькими військами, вирвавшись армія направилась у Козятин, де перебували „Власівці" (зрадники, які стали на бік німців). Спільними силами розвідників їх вдалося вирахувати, і як виявилося їх було не так-то й багато. Після цього на протязі 4-х днів члени 140-ї дивізії окопували окопи.

     23 січня 1944 року їх армія рушила на Рівненщину, де найзапекліші бої точилися в Радивилові, Проскурові.

     І найбільше постраждала 140-ва дивізія в с. Івановичі на Тернопільщині - цей один із найстрашніших визвольних боїв на Україні, Семен Петрович не забуде ніколи, коли із всієї 140-ї дивізії в живих лишилося - 5 чоловік. Загинуло багато солдат, в тому числі керівник дивізії, яким пізніше на тому місці було встановлено пам'ятник.

     Тих, що залишилися в живих, направили в 1-шу дивізію, керівником якої призначили Бормата Семена Петровича. Але керувати йому довго не довелось, оскільки під час визвольних боїв за Тернопіль його поранили (в руку). Спочатку першу допомогу надали в Збариші, після чого направили в госпіталь до Новоград-Волинського на лікування. Після 1,5 місяця лікування, потрапив у запасний полк, де вів навчання молодих юнаків протягом одного тижня на Хмельниччині.

     В червні 1944 року визволяли Дрогобицьку (нині Івано-Франківську) область. І великою перешкодою на їхньому шляху стала річка Прут (течія якої була швидка, на ногах не можна було встояти ), яку переходили прив'язавшись один до одного, речі і гвинтівки прив'язавши до голови. Далі шлях їх визволення проходив до Заліщиків, Велику Кам'янку, Старий і Новий Самбур, одним словом їх направляли в „гарячі" місця, де найнеобхідніша була їхня допомога.

     В Дрогобицькій області біля Белехова відбувся запеклий бій, в якому загинув командир взводу. Вони опинилися в оточенні німців. І сама природа допомогла разом із кавалерією, яку направили допомогти врятувати життя десяткам чоловік. Завдяки зливі, яка розпочалася, стало темно навкруги, солдати сідаючи на шинель почали з'їжджати з горба і відступати. Сам Семен Петрович прикрив свою дивізію стріляючи з кулемета, а інші тим часом відступали, щоб менше було втрат, та все-таки і йому вдалося вижити. Дивізію знову розгромили до 10-ти чоловік, які залишилися, після чого знову відбулося поповнення.

     Біля річки Тиси під час боїв Семена Петровича було поранено другий раз. На дерево упав снаряд і придушив його, лише рука була підняти над окопом, в неї і вистрілили німці, коли вели наступ. Вранці солдати, побачивши руку, прийшли на допомогу.

     Пораненого направили в Вінницю (оскільки не було місць в госпіталі), далі в Київ (де пробув 8 місяців).

     В лютому 1945 року  з госпіталю потрапляє в запасний загін, який направляють в Білу Церкву. В якості охоронців їх переводять в Краснодарський край, д ля перевезення „Власівців" (зрадників), де їх судили.

     Перемогу зустрів в Білій Церкві (в запасних військах). Із Краснодарського краю за наказом Сталіна, всіх військовослужбовців направили у Японію, вже піхотою потрапили у Маньчжурію (вони були поповненням основних військ). Звідти забирають у вересні 1945 року на службу в Монголію на два роки.            1 травня 1947 року з Монголії вдалося потрапити на Батьківщину.

Нагороджений:

- „ Орден  Червоної Зірки"

- „ Орден  Вітчизняної війни  І ступеня "

Медалями:

- „ Медаль Жукова"

- „ За перемогу  над Німеччиною в Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр."

- „ За перемогу над Японією"

- „ 20 років перемоги в Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр."

- „ 25 років перемоги в Великій  Вітчизняній війні1941-1945 рр ."

- „ 30 років перемоги в Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. "

- „40 років перемоги в Великій Вітчизняній війні1941-1945 рр. "

- „50 років перемоги в Великій Вітчизняній війні1941-1945 рр. "

- „60 років Збройних сил СРСР"

- „70 років Збройних сил СРСР"

- „ 50 років визволення України"

- „ Захиснику Вітчизни».

Вхід на сайт
Пошук
Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 444
Корисні посилання







Статистика
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0