Понеділок, 26.06.2017, 10:11
Вітаю Вас Гість | RSS


Легенди краю

Юзефіни

   В Рокитнівському районі знаходиться 32 природно-заповідних об'єкта, загальна площа яких становить 25 відсотків від заповідного фонду області. Найбільш відомі серед них - державний заказник "Сира Погоня" (унікальне верхове болото), державна пам'ятка природи "Юзефінська дача" (1300-літній дуб), дендропарк Рокитнівського держлісгоспу. Поблизу сіл Глинне та Рокитне виявлено залишки давньоруських курганних могильників. Цитата з книги "Рекордів Гіннеса" - "найстаршим деревом в Україні вважається 1300 - річний дуб в урочищі Юзефін Рівненської області." В багатьох виданнях пишеться, що юзефінський дуб є найстарішим у світі.  
   Про його 1300 - ліття говориться та пишеться вже майже сто років. І той, хто побачить дерево на власні очі, цілком погодиться з цією традиційною оцінкою його віку. Дуб настільки старий, що давно став подібним уже не на дерево, а на якусь прадавню руїну, овіяну вітрами, збатожену дошками, биту-перебиту блискавицями далеких і довгих віків. Саме після однієї такої блискавки, яка вдарила у дуб-велетень 28 червня 1997 року і зрізала найтовщу гілку, розкроївши кору дереву аж до землі, вчені - дендрологи визначили вік шанованого дерева.
Обхват стовбура найстарішого дуба - понад 8 метрів. Маленьким дубком юзефінський дуб ріс уже в 700-му році першого тисячоліття. Коли в цих краях збирали з древлян данину дружинники Київського князя Ігоря (945р.), він досяг уже свого зрілого зросту й могутньої сили. Це означає, що він міг "бачити " Ігоря та його дружинників, "чути" їхні розмови і дзвін мечів. Адже за народними віруваннями , "усяка травинка на світі жива… От ходиш так, думаєш - воно так собі камінь. Аж воно живе, і чує, і розуміє. І земля чує, і дерево чує. А ми не чуємо їх". Зі своєї висоти споглядав юзефінський дуб і на хижі табуни татарських яничар, які топтали поліські стежини в пошуках здобичі. Ще й нині в Біловіжі, у старому руслі річки Тризна лежить, за переказами затоплена колишня татарська гармата. 
   Із ХV століття урочище Юзефін належало до володінь роду українсько-литовських князів Радзивілів, тому навколишні ліси мали назву Радзивілівської пущі. Радзивіли були керівниками Великого князівства Литовського ще в 30-роки XIX століття, а одна з представниць їхнього роду Барбара була навіть коронована з польським королем Зигмундом.
   Протягом другої половини XIX столітя поліські пущі нещадно вирубували німецькі та інші колоністи. Але урочище й досі збереглося, як чарівний острів серед розлогих загоринських боліт. 
   Територія ботанічної пам'ятки природи - Юзефінської дачі - дуже мальовнича. Це невеличкий став, усе дно якого викладене дубовими колодами, певно, якась панянка, купаючись, не хотіла бруднити об замулене дно своїх випещених білих ніженьок, тож і облаштували так водойму, залишки колишньої садиби, де збереглося чимало старих дерев. Ростуть могутня сосна Веймутова (її батьківщина - Північна Америка), декілька ялин, вік яких перевищує 100років. Серед високопродуктивних дубових насаджень нерідко трапляються 300-400 - річні дерева. Між ними росте ліщина, кущі якої сягають 8 метрів.

Озеро Тухове

   У цю мандрівку покликала відомого гідролога Григорія Швеця "Голубі перлини України"(1969), точніше - його опис одного з озер : "Серед луків Полісся осторонь відомих туристських шляхів і значних населених пунктів загубилось це озерце. Його мало знають навіть фахівці - географи чи гідрологи. Чим же воно знамените? Славу озера становить його глибина - найбільша досягає 64 метри. Такої глибини немає в жодному озері на Україні. У довідниках та різних спеціальних нарисах наводяться відомості про озера з великими глибинами. Тільки про озерце Тухове нічого не мовиться. Відомості про озеро Тухове відображені лише в книзі І.Толмачова "Юго-западний край Восточное Полесье" (Київ, 1897). Автор писав, що Тухля (так тоді називали це озеро) має глибину 30 сажнів, тобто близько 64 метри. 
   Мальовничий куточок! Західний берег - з піщаним пагорбом, гарною долиною. У густому гіллі поодиноких крислатих дубів - вулики-колоди. Де-не-де доживають свого віку яблуні і груші - сліди хутірця Тухове, жителі якого переселилися у село Томашгород. Східний берег болотистий, озерна гладінь біля нього заросла високо трав'ям, лататтям. Серед лісу, пойти яким улітку неможливо, розкидані невеликі "грудки" - сухі підвищення. Темно-зелена вільха, веселий березняк, лепетлива соснина - як стіна край води. Густе плетиво ожинових кущів обсипане чорно-синіми ягодами - ніби живе кільце навколо озера. 
   Павло Тутковський писав: "Глухі, дикі, первісні, майже незаймані лісові і болотні хащі, мовчазні і сповнені таємниць, оточують і охоплюють з усіх боків на величезні віддалі мандрівника, який наважується проникнути в побережжя ріки Льви. Сама назва цієї ріки, безперечно, відома дуже небагатьом, навіть корінним жителям Волині". П.А.Тутковський називав тихопливну Льву "майже невідомою, цікавою рікою". 
   Звісно, час, меліоративні роботи дещо змінили обличчя цієї місцевості. Нині уже не назвеш її "тропічною пущею", а все ж вона вражає "необжитими" краєвидами.

Дендропарк
   
  Комплексна державна пам'ятка природи місцевого значення - Рокитнівський дендропарк, смт. Рокитне, площа 1,8 гектара. Переданий під охорону 01.1984 року. В парку, заснованому в 1965 році, проростає 150 видів дерев і кущів: 
  Акація біла, акація жовта, алича, аронія, айва звичайна,айва звичайна, аморфа, береза повисла, береза бумажна, барбарис звичайний, бирючина звичайна, бузина червона, бруслина європейська, бузок звичайний, вишня звичайна, вишня войлочна, вільха чорна, вишня маголебська, верба біла, верба ламка, верба козяча, груша звичайна, граб звичайний, гордовина, горіх сірий, горіх маньчжурський, горобина звичайна, горобина шведська, глід червоний, глід звичайний, глід перистонадрізаний, дуб черешчатий, дуб червоний, дуб скельний, дуб пухнастий, дерен червоний, дерен білий, жимолость звичайна, калина звичайна, кизильник чорноплід, каштан кінський, каштан червоний, клен гстрол, клен гіннала, клен цукристий, клен ясенолистий, клен татарський, крушина ламка, липа дрібнолиста, липа широколиста, ліщина звичайна, ліщина американська, магнолія. 
   Кобус, метасеквоя китайська, модрина європейська, осика, платан кленолистий, спірея калинолиста, смородина чорна, сніжноягідник білий, спірея верболиста, спірея Вангутта, сосна звичайна, сосна веймутова, сашмин вічнозелений, тополя чорна, тополя бальзамічна, тополя дельтовидна, тис ягідний, туя західна, туя вересковидна (форма піромідальна і куляста), тюльпанове дерево, черемха пізня. шипшина звичайна, шипшина зморшкувата, ялина колюча ( сиза ), ялиеа звичайна, ялиця європейська, ялівець звичайний, ялівець козацький, яблуня лісова, ясень звичайний, ясень зелений, форзація звичайні, скумпія звичайна, вістарія китайська, гледичія колюча, жасмин звичайний, каркас звичайний, кипарисовик Лавсона, виноград дикий п'ятилистий, софора японська, аморфа кущова, магонія падуболиста.

Чорна поросль

   ...Є неподалік села Рокитне така місцина – Чорна поросль, що розташована поряд відомого урочища Лядо... Це було давно, ще тоді, коли нашу землю топтали грізні полчища татар. То жахливі часи. Жорстокість яничар – безмежна. Єдиний порятунок полягав лише в тому, щоб вчасно кинути напризволяще насиджені місця і сховатись в лісі. Ліс ніколи не відмовляв людям в допомозі, його зелені шатра бувало роками прикривали поліщуків, ховали від злого татарського ока. А в лісі, як відомо, з голоду не помреш. Людина при необхідності пристосується до будь-яких обставин. Отак і жили. Але й татари не дрімали. Щоб якось вистежити місце перебування людей, вони привезли з собою з азійських степів пташку-розвідницю – сойку. Коли вона десь у лісі бачила людей, то голосно кричала і цим самим сповіщала татар про схованку. Якось вона вистежила місце, де перебували утікачі. Її різкий неприємний крик „чжее”, „чжее” став довгоочікуваним знаком для чужинців. А далі було те, про що навіть не хочеться розповідати. Не змилувалися татари навіть над сивочолими стариками із заплаканими малюками. 
   Ніхто не вцілів. Через роки на цьому місці залишилася тільки одна згадка про людей-сосни, на стовбурах яких були повбивані кілочки. Кілочки, на котрих ті бідні люди, царство їм небесне, прилаштовували ткацькі верстати. З тих пір і донині це жахливе місце почали називати Чорною порослю.

Легенда села Осницьк

     Село Осницьк ( Осниці – давня назва ) дуже старе село. Воно було розташоване колись на південь від залізниці на пагорбі серед боліт. Хатинки тулилися між деревами. Селяни обробляли землю, випасали худобу, займалися полюванням, збирали ягоди й гриби. Працьовиті люди жили в селі. Але й сюди добиралися вороги – монголи, кримські татари та інші. 
   З тієї сивої давнини дійшла до нас легенда, що хвилює серця односельчан і зараз. Як і скрізь по Руській землі, за селом була вежа, на якій завжди чатували почерзі найзіркіші молодці. Вони слідкували, щоб ворог зненацька не підкрався до села. 
   Ранньою весною, коли всі люди збиралися на роботи, прискакав юнак і повідомив про наближення ворога. Старійшина громади наказав збирати збіжжя, товар, збирати дітей, старих і тікати за болота, куди ворог не піде, бо не знає дороги через болото. 
   В селі, в передостанній хатинці під лісом, у сім”ї внука жила старенька бабуся, якій було 105 років. Уже й ім”я молодь її забула, всі називали її бабунею. Коли збирався тікати онук, діти кинулися до бабуні, просили її йти з ними в ліс, у болота. Але старенька відмовилася, сказала: „А кому я треба така стара? Текайте детки, од ворога, а я за печ заховаюс і пережду”. 
   Не хотіли діти покидати бабуню, але вона не захотіла їм заважати в дорозі, залишилася в хатині. 
   Зайшли вороги в село, кинулися по хатах – пусті хати, нікого немає. Сердиті вороги. Вирішили спалити село. Ось вони вскочили в хатину, де ховалася бабуня. Знайшли її. Виштовхнули з-за печі немічну, поставили перед очі грізного бегадира-монгола. Стали допитувати її, де інші. Старенька спокійно відповіла, що повтікали всі. Заставили вороги стареньку вести їх туди, де заховалися жителі села. Старенька зібралася й повела ворогів, але зовсім у протилежний бік. Завела їх у непрохідне болото. Стали топитися монголи. 
    - Куди нас завела, стара?! – грізно запитали вороги. 
   - А ви звідси не вийдете, - відповіла старенька, дивлячись на сонце, що ховалося за вершинами дерев. – Це болото непрохідне. 
   Заметушилися вороги, кинулися в різні боки, але темрява оповила болото. Відрубали голову вороги старенькій, але й самі всі загинули в болоті. 
  В пам”ять про її подвиг люди й назвали це болото Бабиним. Легенда говорить, що через кілька років коло болота утворилася піщана гора. Її теж назвали Бабиною горою.      Пройшли віки, сталося багато подій, заросло й обміліло болото, але назва за ним так і залишилася. 
   - Куди йдеш? – питають односельці один одного, прямуючи лісом на південний захід. 
   - Піду до Бабиного болота. 
   Там на Бабиній горі, ростуть проліски. 
   Через віки пам”ять народна принесла до нас героїчний подвиг нашої землячки, простої жінки, що надто любила свою землю, своїх односельців.

Легенда Більського озера

     Окрасою села Більськ, що в Рокитнівському районі, та й усієї округи, є велике мальовниче озеро за такою ж назвою. Додають чарів цій гарній водоймі й казкові легенди, якими вона оповита. Трохи стишивши голос-щоб не наполохати диво, місцеві люди переповідають їх, здається, споконвіків. 
   Одна з цих незвичайних легенд мовить про таке. Буцімто на тому місці, де тепер озеро, було у сиву давнину невелике поселення. Люди з того села вели спокійний осілий спосіб життя, користуючись дарами лісу, обробляючи землю. Та сталося так, що за повсякденними клопотами, турботами про те, щоб був хліб на столі, забули вони про духовне, перестали цінувати такі відвічні цінності як любов, доброта, справедливість. 
   Одного разу прийшов до цього села старець і попросився на нічліг, але черстві серцем господарі зачинили перед немічним старим чоловіком двері. Змилосердилася над ним лише бідна вдова: впустила до хати, нагодувала, чим мала. А вранці дідок сказав жінці, щоб вона забирала дитину і йшла якомога далі від цього місця. І в жодному випадку не озирайся, які б крики та плач не чула, не зважай на них,- наказав старець, а потому пішов на майдан біля церкви, встромив свій ціпок у землю і зник. 
   Діти, котрі бігали поруч, запримітивши нову річ, схотіли, звичайно ж, роздивитися її і висмикнули палицю із землі. Щойно вони це зробили, як із того місця вирвався небувалої сили струмінь води. Зрозумівши, що коїться лихо, люди намагалися якось зарадити цьому. Та марно. Вода прибувала і прибувала... Люди бігали, безпорадно плачучи і волаючи про допомогу, розпачливі зойки розносилися далеко за селом. Почувши їх, добросердна вдова забула про наказ старця й озирнулася. Тієї ж миті жінка та її дитина перетворилися на камінь... На місці ж села утворилося озеро. А той камінь із легенди, кажуть більчани, й тепер можна побачити у болоті неподалік нього. Мешканці села так і називають те урочище – „Камінь”. 
   Незвичайні історії більчани розповідають не лише про озеро, біля якого розташоване їхнє село, а й про різноманітні урочища навколо цієї водойми. Легендами оповита там ледь не кожна місцина. Багато з них, як і ті, про які вже йшлося, навіюють смуток. Згадуючи, приміром, урочище „Синя трава”, яке нині являє собою болітце між двома пагорбами, а колись було невеликим ставом, біль чани розповідають, що у війну фашисти згубили там молоду дівчину і парубка. Кажуть, що вода довго не хотіла забирати молодих життів, і юна пара, не потопаючи, кружляла на її поверхні, немов на землі. Коли ж ставок врешті поглинув їх, посеред нього з”явилося дві великі купини з незвичайною синьою травою... Росте вона там, за словами більчан, і нині. 
   Що є правдою у цих легендах, а що вигадкою, важко сказати. Впевнено можна стверджувати лише те, що кожна з них містить у собі глибоку мораль, вчить добру, людяності, справедливості, застерігає від бездуховності. Слухаючи від мам, бабусь ті казки-легенди, діти змалку вбирають у себе повагу до тих споконвічних людських цінностей.

Азалія
 
    Важко знайти іншу рослину у флорі Українського Полісся і безпосередньо Рокитнівщини , яка б викликала стільки емоцій і зацікавленості у ботаніків, натуралістів і просто звичайних людей, як азалія понтійська, або рододендрон жовтий. Варто приїхати у селище Рокитне на початку літа, вийти на прогулянку до його околиць, і перед вами відкриється незабутня картина. Саме у цей час перед гостями краю у своїй повній красі, завдяки золоцвітій красуні постає азалія. Під мідними свічами, стовбурами величавих сосен , ніжних берізок – суцільне золоте сяйво. Так цвіте рослина-легенда азалія. 
   Рослина ця по-справжньому загадкова, бо на Україні росте вузькою смугою на межі Волинського і Житомирського Полісся.Тут вона зустрічається на площі 52 тис. га. Найбільші за площею ареали поширення рослини знаходяться на території Рокитнівщини і Олевського району Житомирської області. НЕ рідко утворює важко прохідні зарості біля смт Соснове, Білокоровичів, Городниці, Новоград-Волинського, Словесного. Правда, трапляються окремі кущі у Білорусії та Польщі, але вони швидше за все занесені людиною. 
А основні райони поширення – гори Кавказу і Малої Азії. Чим більше думали вчені про те, як вона перебралася на Полісся, тим густіші тумани оповивали шлях Кавказької «мандрівниці». 
   Азалія понтійська – це суцільна досконалість. Дуже красиве у неї ланцетне світло-зелене листя, іноді з сизим відтінком, яке після перших заморозків восени перефарбовується на яскраво-червоні, фіолетові чи малинові барви. Чудові в неї плоди – продовгувато-ціліндричної форми коробочки, які достигають у листопаді і розтріскуються, викидаючи насіння взимку. Ще більш граціозні доволі великі квіти, які зібрані на верхівках минулорічних пагоніву густі зонтиковидні суцвіття. Розпускаються квіти до появи листя або разом з ними. 
   На Рокитнівщині азалію понтійську називають жовтим багном, ставлячи в один ряд з білим багном (багно болотяне). У деяких населених пунктах можна почути назву турецьке багно, а ще поліщуки вам розкажуть не одну захоплюючу легенду про цю диво-рослину, ось одна із них. 
Росте в Рокитнівському районі на Рівненщині дивної краси квітка Азалія. Як зацвіте в травні, то ніби полум”я обіймає узлісся. І ніде вона більше не приживається. Вчені називають такі рослини ендемами, люди ж про них складають легенди. 
   ...Наскочили турки на село, хотіли сплюндрувати його, та впав їхній паша навколішки перед місцевою красунею і, просячи стати йому за дружину, подарував їй букет небачених квітів. Спочатку дівчина кинула їх під ноги, та пожаліла красу: присипала стебла землею ще й власними сльозами полила рясно. А за чужинцем мусила їхати, щоб урятувати земляків. 
   За турецьким пашею жила у розкошах. Народила від нього дітей, поодружувала їх, коли ж овдовіла, вирішила повернутися на Батьківщину, бо ж тужила за нею і вдень, і вночі. Одного боялася: у рідному селі рватиметься у неї серце за краєм, де склалася її доля. „Чи так, чи інакше, а страждання мені суджені, бо не туркеня я, та вже й не українка”, - подумала й з першими весняними птахами подалася в рідне село. 
   А там зустріли її хвилі оранжевого цвіту, й з”єдналися в єдине ціле її тривожна юність і зрілість: сама земля благословила її любов до чужинця, яку доти мала за гріховну. 
Звідтоді й росте в Рокитнівському районі ця дивна квітка – азалія. 
   Навіть, і не віриться, що рослина з такими епітетами, це золото цвіте диво поліської землі, живе не десь у заповіднику чи на острівку незайманої природи, а серед звичайних сосен і беріз, на околицях наших сіл.
Вхід на сайт
Пошук
Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 441
Корисні посилання







Статистика
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0