Я, Трубілко Микола Леонтійович, народився 1958 р. в Сарненському районі. Закінчив Сарненську середню школу. Дуже любив читати. Потім було технічне училище в м. Львові. Місто Львів залишив найприємніші враження в моєму житті. Хоча це було всього лиш технічне училище – викладачі були дуже інтелігентні із своєрідним львівським шармом і доброю українською мовою. Потім була праця на заводі в м. Харкові. Там зрозумів, що таке велике індустріальне місто, що таке робітничий клас. Далі була служба в лавах радянської армії. Служив в Росії, в тодішній Горьківській області. Після служби оселився в смт. Рокитне. Маю дружину і двох синів. Працюю водієм і вдячний долі, що маю можливість зустрічати багато рідних людей і вивчати географію України без атласу і підручників.
Писати вірші – це моє хобі. Друкуватись почав з 1998 року в Рокитнівський районній газеті де опубліковано більшість моїх віршів. Ще один «Прогулянка за містом» надрукований в збірнику «Барви рідного краю» виданий рівненською «Азалією» в 2006 році.
Продовжую писати за покликом душі.
По губяки ми ходілі,
В порослє ми заблуділі.
Савка вилєз на хвоїну,
Щоб в Дроздинь знайті стежину.
Злєз, сказав: "Мовчи й не діш,
Будемо варить куліш.”
Я гукав і голосів,
Нішо їсти не хотів,
Вирізають мене в хаті
Мої дєті, жонка й маті,
Савка духу не тєряє
Пєсню нєяку співає:
"Ой летіло три тєтєрочки,
одна вучора, дві тєперочки.”
Пєсню чуть до Переходіч
Де живе мій кум і родіч.
Вон якраз товар пасє
І з біди обох спасє.
Якби лєсу нє покралі,
То дорогу ми б позналі.
На вербовку ми поїдем у тайгу,
Лєсу в нас нема тєпер, агу?
В повітрі неповторно пахне діоксинами.
Пластмасові пляшки розкидані до небокраю.
Горить смітник з хімічними якимись речовинами.
Дим кольоровий сонце закриває.
Лоскоче ніздрі аромат каналізації.
Мов сніг, рипить попід ногами бите скло.
Вдихну на повні груди радіації –
Колись краси такої не було!
Кругом обгортки з-під цукерок, шоколадок
Блищать на сонці – зхачаровують дизайном.
А далі – упаковки з памперсів, прокладок...
Так любо в природі в нас, так файно!
Тече струмок із невідомою науці рідиною,
Всі кольори веселки виграють у нім.
В легені й серце вражений його красою,
Я онімію перед краєвидом цим.
Заслуга наша, тільки ми у цьому винні,
Лиш ми творці цієї диво-вроди!
Краса ця вічна, як обгортки ці нетлінні...
Піду замкнуся в хаті – відпочину від природи.
Торгує квітами Лілія з Розою
Світлана світильники продає,
Сніжана торгує морозивом,
У Карпа свіжа риба є.
Полікарп рибу оптом "штовхає”
Соня – постіль та подушки,
Яких лоторей лиш в Надії немає!
Люба любов продає залюбки.
Майка торгує білизною,
Ізабелла – винами червоними.
Тітка Лікера горілкою різною,
Віра хрестиками та іконами.
Орденами чужими Слава торгує,
Роман мудрі книжки продає,
Жора смачненьким чимсь нагодує,
Даринка задарма товар продає.
- Тітко Маріє, скажіть будь-ласка
Ви літом у лісі кожнісінький день.
Чи вам не здається, що ліс наш мов казка,
А пташки лиш Вам співають пісень?
- Коли я щоденно хожу по чорниці,
Я бачу квіток і не чую пташок.
Я бачу штанці і я бачу спідниці,
Що потім куплю для своїх діточок.
Коли вирушаю у ліс до світання,
Не помічаю казкову красу.
Здається, я гроші доньці на навчання,
А не чорниці з лісу несу.
Хоч хворим ногам ревматизм допікає,
Гриби ще збиратиму і журавлину
Допоки всі ягоди сніг не сховає,
Тоді лиш гребінку закину.
Ось тоді заслухаюсь співом хуртовини,
Замилуюсь квітами в хаті на вікні.
І, хіба що ноги трішки відпочинуть –
Руки ж вишиватимуть ліс на полотні.
Казка про джерело
Там де за полем село.
Край лісу, в затишному місці
Жило-було джерело.
Живою водою наповнене
Прозоре до самого дна,
Цілющою силою сповнене,
Навколо – краса неземна.
Сюди прилітала напиться
Стомившись літать в небесах,
Чарівна, казкова жар-птиця,
А може то інший був птах.
Та вносить життя корективи
(з копійки хтось робить мільйони)
Прийшли сюди люди кмітливі,
Джерельце вдягнули в бетон.
Азбестові труби проклали,
Вчепили відро і ланцюг,
Квіти асфальтом заслали
Стежки поробили навкруг
І вийшла звичайна криниця,
Що осад гіркий залиша,
Кудись відлетіла жар-птиця
Десь зникла джерельна душа.
Моя держава
Не вкладається в голову,
Розбурхує уяву –
Я тепер маю власну державу!
Не власний будинок чи автомашину,
Навіть не поле, ліс чи долину,
А справжню державу. Не іграшкову,
Що має свій прапор, військо і мову.
А власність потрібно оберігати,
Бо все тут моє і про все треба дбати –
Про землю, щоб спадок дісталась від діда
(щоб не розтринькали знов по сусідах),
Про мову, що в націю всіх нас єднає
І котру, на жаль, уже хтось забуває.
А ще слідкувати потрібно, звичайно,
Щоб чиста держава була і охайна.
Та стільки ще треба, що аж лякаюсь.
З завданням таким сам я ніяк не справлюсь.
Тож буду сусідів і друзів прохати
Щоб працею спільною лад всьому дати.
І стане держава багата та сильна,
Найкраща на світі, сучасна і стильна.
І зацвіте вона рясно та пишно,
І жити в ній буде тепло й затишно.
Та, поки будую і поки труджуся,
Я нею тепер, вже сьогодні горджуся.
* * *
– Тітко Маріє, скажіть будь-ласка,
Ви літом у лісі кожнісінькій день.
Чи Вам не здається, що ліс наш мов казка,
А пташки лиш Вам співають пісень?
– Коли я щоденно ходжу по чорниці,
Не бачу квіток і не чую пташок.
Я бачу штанці я бачу спідниці,
Що потім куплю для своїх діточок.
Коли вирушаю у ліс до світання,
Не помічаю казкову красу.
Здається я гроші дочці на навчання
А не чорниці з лісу несу.
Хоч хворим ногам ревматизм допікає
Гриби ще збиратиму і журавлину
Допоки всі ягоди сніг не сховає,
Тоді лиш гребінку закину.
Ось тоді заслухаюсь співом хуртовини
Замилуюсь квітами в хаті на вікні.
І, хіба, що ноги трішки відпочинуть.
– Руки ж вишиватимуть ліс на полотні.
* * *
Щойно осінь край поліський принесе туман
Почуваю себе наче грибний наркоман.
Не хвилюють всі проблеми хай бере їх біс!
Встаю рано – кошик в руки і скоріше в ліс
Цвіте верес, пахне хвоя справжній тобі рай
Де ще є на білім світі красивіший край?
Крок за кроком, далі й далі забреду у ліс
Заблукаю без надії вибратись колись.
Але просто так не здамся, йтиму до кінця
Втраплю зовсім випадково на грибні місця
Назбираю повен кошик запашних грибів
Про одне лиш пошкодую – мавку не зустрів.
Ранньою весною
Найеротичнішою порою,
ранньою весною,
коли бешкетливі гормони
порушують цнотливості закони,
коли всі жінки – жадані,
і природа в напруженому стані завмерла,
щоб вибухнути вулканом кохання –
стає нестерпно навіть хвилина чекання…
Тоді падає у спраглу землю насіння,
щоб народилось нове покоління:
квітів і птахів, дерев і людей,
і, мабуть, снігурі принесуть нам дітей
у січні зимою, зачатих весною.
Бо, навіть, коли відлетіли лелеки
на заробітки в країни далекі,
за буйство весни хтось відповідає,
вину на лелек не перекладає.
