Олександр Чмуневич
Олександр Чмуневич – голова ради ветеранів війни та праці Вежицької сільської ради.
Закінчив Рівненський державний педагогічний інститути, почав працювати у Вежицькій загально-освітній школі, учителем української мови та літератури.
На запитання коли почав писати відповів: «Коли пішов на заслужений відпочинок, появився вільний час, почав писати вірші. Також написав і кілька пісень, склав мелодію до них».
Більшість його поезій патріотичного направлення. Присвячені воїнам – визволителям у Великій Вітчизняній війні, афганцям, своїй Батьківщині.
Почитайте його поезії.
Із Днем Перемоги
Із Днем Перемоги вас, ветерани!
Здоров’я і щастя бажаємо для вас!
Все частіше турбують вас рани
І все менше лишається вас.
Із Днем Перемоги вас, ветерани!
Цю Перемогу ви гартували для нас…
Поживіть серед нас, ветерани!
Не відходьте, рідненькі, від нас.
Ви Вітчизну свою захистили
Від фашизму в жорстоких боях.
В тій борні ви життя віддавали –
Ваша слава не згасне в віках!
Прогнавши катюг із рідного краю,
Ви кулемети змінили на плуг,
Відбудовуючи нашу державу,
Влились в мирний, звитяжний наш труд.
Неозорії степи орали,
Що травою заросли за війну…
Ветерани, трударі-ветерани!
Ви з руїн підняли Україну свою.
Відбудували ви шахти й міста.
Тож вже двічі ви ветерани –
Ветерани війни і труда.
Хай же золотом гордо ще сяють
Ваші груди в бойових орденах!
Ветерани! Герої ветерани!
Слава! Слава вам у віках!
Воїна – афганцям та їх матерям
У неділю, вранці, виряджала мати
Юного журавлика зі своєї хати.
Споряджала його з рідної оселі
В краї невідомі, в спекотні пустелі.
Сина споряджала і слізно просила:
-Лети, лети, синку, та довго не гайся,
Через рочок-другий додому вертайся.
Журавлик промовив: «Рідненька матусю,
Не ослабнуть крильця, додому вернуся,
А як зранять крильця та проб’ють серденько,
Там і залишуся, рідна моя ненько.
А навесні з чужини разом з журавлями
Душею прилину до тебе, моя мамо.
Закружу над хатою, журно закурличу.
Із хати на побачення я тебе покличу.
Подивлюсь на тебе, сумну-невеселу,
Та зайти не зможу в рідненьку оселю.
Обійму туманом, вітром поцілую,
До твого серденька жалем припаду я».
… Уже котру весну мати зустрічає,
Синочка – журавлика усе виглядає.
Посивіли коси, знудилось серденько,
Рідного синочка жде все рідна ненька.
Розкажімо синам
Із чиєї ж то вини стали жертвами війни?
Хто над нами знущатись мав право?!
То гітлерівський фашизм нам смерть й розруху приніс,
Всупереч Міжнародному праву.
Задрижала земля, загорілись поля,
Запалали міста наші й села…
Над Вітчизною нависла чорна пітьма,
Пітьма грізна, страшна – невесела.
Гітлерівські кати мали цілі свої –
Хлібородну землю забрати,
Та не знали вони, що на нашій землі
Будуть кості свої загрібати.
Гітлерівський той кат рвавсь на
Київ – стольний град.
Його велич хотів зруйнувати,
Та батьки і діди – України сини
Встали грізно проти супостата.
І громили катів від Дніпрових берегів,
Від Прип’яті, Буга й до Вісли…
За дітей і матерів, за сестер і братів
Били злих гітлерюг ненависних.
До Перемоги над гітлерівським фашизмом присвячується
Ех, згадаймо, братці, ветерани,
Ті буремні роки,
Як громили ми фашистів
Біля Волги і Дніпра - ріки.
Ех, як визволяли і міста, і села,
Підривали поїзди,
Щоб з фашизмом гітлерівським
Покінчити назавжди.
Ми розгромили катів – окупантів,
Доконали фашистську гидь.
І в Берліні гітлерівськім
Свій закінчили похід.
Пам’ятає Волга, Дніпро, Вісла й Ельба
Наш солдатський героїзм,
Як під штурмом славних наших армій,
Гітлерівський впав фашизм
Ми розтоптали свастику фашистську,
Впав під ноги нам рейхстаг…
Вічна слава вам, Герої!
Слава! Слава у віках!
О краю мій рідний!
— Мамо, матусю! Як їсти ми хочемо!
Мамо! Ой, як холодно!
Мамочко, мамо, — діти шепочуть, —
Ой, як уже спиш ти давно!
В холодній хатині голодні діти
Старша дитина все маму гука.
Та мати мовчить, а менша дитина
На грудях щось ротиком в мами шука.
Та мати не чує й нічого не бачить,
II не бентежать дитячі слова.
Обвисло все тіло і погляд погаслий.
Лежить нерухома вона — нежива.
Стулились докупи сиріточки-діти
Мов ті забуті кволі звірки,
Так і заснули ніким не почуті.
Заснули навіки-віків.
—О краю мій рідний, о краю багатий!
Чого ж то голодний так люд твій вмира?!
Чи спека палила твої урожаї?
Чи сіяти землю сіяч перестав?
—І повені й спеки мене руйнували,
І крові пролито цілу ріку.
І війни й хвороби в мені вирували —
Усього зазнав я на своїм віку.
Народе мій мудрий, народе мій щирий
Голодної смерті в мій край не впусти
Та братовбивства, кривавої смерті.
О Господи Боже не допусти.
Краю мій Поліський.
Краю мій Поліський, журавлиний краю,
Я тебе, мій краю, з дитинства кохаю.
Твої стрункі сосни - мені рідні сестри,
А твоя калина, мов мила дитина.
Ягодами й грибами ти нас пригощаєш
Й березовим соком ти нас напуваєш.
Ти нам і затишок й достаток для людини,
Ти наше здоров'я і дім для пташини.
Я сходив чимало твоїми стежками,
Розмовляв з тобою, ділився думками,
Як ходив борами із Вежиці в Рокитне,
Любувавсь тобою і небом блакитним.
І ходив частенько влітку, взимку, в осінь,
Знаходив спочинок під кронами сосен.
Як линула в дібровах журавлина пісня,
Серцю в моїх грудях чогось ставало тісно.
А журно кувала зозуленька в лузі,
Я ішов і думав: чого ж вона в тузі?
Мабуть, вона тужить і їй болить сердечко,
Що полишила діток в чужому гніздечку.
Журавлики рідні! Зозуленько мила!
Мене ваша пісня навік полонила.
Та ще й чарують мене ранкові заграви,
Як іду з косою у росяні трави.
Та, на жаль, мій рідний, ти занапащений чимало...
Чи така епоха? Чи ми такі стали?!
Та при чому епоха! Це ми такі стали:
Не оберегли того, що предки захищали.
Занапастив тебе чорнобиль суворий
І тепер, мій краю, ти все ж таки хворий.
Та ти не впадай, краю, в якусь сумну думу,
Ми тебе захистимо від всякого глуму.
Ми тебе злелієм, хлібами засієм,
Соснами й дубами, щоб ти шумів борами.
Щоб пташина пісня линула в дібровах,
І життя розквітало на твоїх просторах.
Тож квітуй, мій краю, журбі не піддавайся,
Хлібами і борами буяй та розростайся.
